Директор Департаменту освіти і науки, молоді та спорту Київської міської державної адміністрації Олена ФІДАНЯН розповідає про основні здобутки столичної освіти у 2017 році, пілотування Нової української школи, сучасні освітні проекти та бажання оновити формат батьківських зборів.

Колись, розповідає Олена Григорівна, постійно виникала думка: чому всі зміни відбуваються так повільно? А потім прийшло розуміння: якщо зміни відбуваються занадто швидко, то сам процес стає дуже схожим на шокотерапію. А шокові зміни у сфері, де опікуються дітьми, навряд чи будуть оптимальними. Адже тут, як і в медицині, працює принцип «не нашкодь».
Але змін в освітній сфері столиці – вистачає. Київський департамент, напевно, першим в Україні почав імплементувати новоприйнятий Закон «Про освіту», видавши наказ «Про прозорість і відкритість закладів освіти» (№930 від 03.10.2017 р.), присвячений, зокрема, темі батьківських благодійних внесків.

– Цей наказ непростий. У нас були такі документи про заборону збору коштів – перший, здається, виданий ще у 1998 році. Чи вберегли ці документи від збору коштів? Ні. Адже до вирішення такого важливого питання треба підходити комплексно. Тож у згаданому наказі йдеться про публічність. Ми кажемо батькам: добре, якщо ви добровільно здаєте гроші, це – ваше право, коли це не відбувається у межах навчального закладу і до того не долучаються педагогічні працівники. Але якщо збираєте, то звітуйтеся! Не перед нами, розкажіть одне одному, на що йдуть гроші. Думка така: коли людина відчує нещирість, не віритиме, що благодійність іде на користь усім, а не на збагачення окремих осіб, – то просто цим не зай­матиметься. Але тут потрібна і громадянська позиція кожного з батьків. Не вірите, не можете – не здавайте!
Щодо наказу забезпечити фінансові звіти про надходження всіх отриманих коштів: ще не всі це роблять добре. До речі, ми спеціально не складали зразок, за яким це треба робити. Але питання не лише у форматі звітності. У деяких закладах, наприклад, ця важлива інформація, як і текст відповідного наказу, висять у холі аж під стелею. І як із нею можуть ознайомитися батьки? На управлінській нараді вже запропонувала купити переносні стенди, де інформацію можна розміщувати у вестибюлі й – на рівні очей. Придбати їх можна за рахунок коштів, які виділяються на дріб’язок. 
Друге: ми будемо вимагати, щоб під такими звітами був підпис і було зрозуміло – хто саме його укладав. До речі, цей звіт може стати сюрпризом і для керівництва школи. Бо іноді, коли керівники шкіл дізнаються, на що саме і скільки збирають у класах, теж дуже дивуються. 
На освітній електронній карті міста у Деснянському районі додано додаткову функцію, яка дає змогу оперативно, майже одразу після здійснення процедури закупівлі, побачити дані про те, на що саме витрачаються виділені кошти. Чи можемо такий досвід поширити на інші райони? Теоретично – так, але це відчутно збільшить навантаження на районні управління, бо роботою із цією інформацією треба довантажувати працюючих фахівців.

– Розкажіть про основні здобутки столичної освіти у 2017 році.

– У 2017 році для Києва було дуже важливим і знаковим закріпити земельні ділянки за навчальними закладами. Я жартівливо називаю цей проект Fata Morgana. Ця робота є дуже важливою, адже траплялися непоодинокі випадки, коли у шкіл забирали землю, пересували паркани тощо. Тепер ми закріпимо землю за навчальними закладами назавжди.
У минулому році вдалося збільшили кількість реконструйованих і новозбудованих навчальних закладів. Із часом усе забувається. А я пам’ятаю літо 2014 року, коли виконавці робіт розривали угоди, припиняли ремонтні роботи, бо не розуміли, коли їм заплатять. Тоді вже після проведення тендерів на закупівлю комп’ютерів постачальники відмовилися від поставок за попередньою ціною. Тепер, коли ситуація із фінансуванням є значно кращою, ми вимагаємо, щоб робота виконувалась якісно, працювали висококваліфіковані спеціалісти. 
Важливим є виділення коштів школам на так званий побутовий дріб’язок. Якщо забезпечимо цю статтю за міські кошти, то це означає, що на нього не будуть збирати гроші в закладах. Нині ми аналізуємо, що закуплено на ці кошти. Здавалося б, наявність мийних засобів чи туалетного паперу напряму не впливає на навчальний процес, але, зрештою, це визначає комфортність перебування у закладі. Почали закуповувати офісний папір для вчителів, кольоровий папір, ножиці, клей для початкової школи, особливо – для пілотних класів Нової української школи, де ними користуються значно частіше. Тепер отримуємо зворотний зв’язок від батьків, педагогів, районних управлінь – визначаємося, чим побутовим ще потрібно наситити освітні установи, а відповідно – на що іще треба виділити кошти. 
Дуже важливою є програма зі збереження та розширення мережі дошкільних навчальних закладів. За три роки нам удалося втричі скоротити чергу дітей, які потребують негайного влаштування в садочки. Зараз їх – близько п’яти тисяч, ця цифра змінюється, зокрема через міграційні процеси. Цього вдалося досягти, наприклад, завдяки поверненню громаді Києва дев`яти садочків, які використовувалися тривалий час не за призначенням. Ми називаємо це епохою відродження в дошкільній освіті.
Успішно продовжує реалізовуватися програма з термосанації – вже виконано термомодернізацію 20 закладів освіти. Ці проекти потребують значних коштів: наприклад, термомодернізація першої школи, яка взяла участь у програмі, коштувала місту 20 мільйонів гривень. Йдеться не тільки про утеплення, а й про заміну вікон, даху, системи опалення, вентиляції тощо. У новому році стартує ще один важливий проект – оновлення ігрових майданчиків у дитячих садочках.

ТРИ ПРОЕКТИ

– У початковій школі столиці ми апробуємо три освітні проекти. Це передусім пілотні класи Нової української школи, педагогічний експеримент «Початкова школа: освіта для життя» під керівництвом фахівців Київського університету імені Бориса Грінченка й освітній проект «На крилах успіху» в межах дослідно-експериментальної роботи всеукраїнського рівня. Результати пілотування – хороші. 
Узагалі я думаю, що найкращі відгуки про проведення будь-якого проекту – це не звіти, що складаються за запитом. Сьогодні модно (напевно, це й природно), коли ти все можеш прочитати на своє­рідному електронному «паркані» – у соціальних мережах, наприклад, у Facebook. Нещодавно прочитала допис учительки, яка працює в пілотному проекті. Педагог розповідає, що спочатку й сама не знала, як роботу по-новому сприйматимуть діти, батьки та й… вона сама. Але завдяки участі у проекті вчителька відчула власну свободу, а допомогли це зробити – діти! Алегорично висловлюючись, саме вони витягли її з «мушлі», і тепер вона вже не хоче працювати по-іншому. Також ми усвідомлюємо, що не все зміниться водночас і що не всі радітимуть зміні підходів і методів роботи.

У РІВНИХ УМОВАХ

Колись давно на нараді один з директорів запитав: «А як бути зі школами-­гетто?». Мене вразило, що директор столичного закладу може називати так свою школу! Він мав на увазі заклади, які набирають дітей з мікрорайону і не проводять додатковий відбір. А тепер у всіх початкових школах не буде відбору, всі перебуватимуть у рівних умовах і вчитимуться за однаковими програмами, підручниками. Різниця буде лише в вчителя. І ми, нарешті, повернемося до принципів Василя Сухомлинського – саме вчитель веде за собою, зацікавлює, навчає того, що знадобиться у житті.
Майже всі районні управління освіти попрацювали над тим, щоб у пілотних класах змінити не тільки підходи до навчання, а й освітнє середовище в закладі. Звісно, за рік не можна зробити якісні ремонти і придбати сучасне обладнання в усіх класах без винятку, але для пілотного проекту зробили дуже багато. Це впливає і на вчителя – якщо оновлюється середовище, то і він не може лишатися таким, як був.

– Як іще можна стимулювати вчителя бути активнішим?

– У минулому році ми запровадили проведення щорічного загальноміського конкурсу проектів на отримання грантів Київського міського голови за напрямами «Здорова дитина», «Чуйне серце», «Заклад з ідеєю», «Перспектива освіти». І педагогічні колективи разом з дітьми могли спробувати вибороти гранти, які вони можуть реалізувати. Так, один із закладів за отримані кошти спорудив соляну кімнату для відпочинку й оздоровлення. Учителька фізичної культури з іншого виграла кошти на придбання тренажеру, щоб займатися з учнями за власною методикою. Незабаром визначать колективи – переможці грантів, які подали ідеї на обладнання внутрішніх двориків шкіл, що теж використовуватимуться як навчальне середовище.

– Однією зі знакових подій минулого року стало проведення педагогічного фестивалю «Освітній Хакатон». Розкажіть про це.

– Кілька директорів, які нещодавно обиралися на свої посади за умов відкритого конкурсу, запропонували провести незвичний освітній фестиваль, у якому учасниками є й учні, й батьки, і керівники закладів. Перший київський фестиваль партнерства «Освітній Хакатон – 2017» стартував у день самоврядування, а тривав він цілий тиждень. У один із днів представники кожного педагогічного колективу, котрі брали в ньому участь, сіли й виконали домашнє завдання, яке вони і задали. Я запитала директорів: чи після проведення хакатону відбулося переосмислення навчальної діяльності, яка проводиться у школі? Відповідь: однозначно так.

БАТЬКІВСЬКІ ЗБОРИ ПО­НОВОМУ

Після цього ми відчули, що в нас не вистачає позитиву у спілкуванні з батьками. Батьківські збори у школах нині перетворилися на якусь механічну повинність. Ми вивчили досвід інших країн, про­аналізували власний і на кінець року маємо запропонувати рекомендації з упровадження нової цілісної системи проведення батьківських зборів. 
У суспільстві давно точаться дискусії щодо того, на що учитель має право і на що – ні. Ми вирішили продовжити міркування за тим самим принципом, і директори, які брали участь у хакатоні, сформулювали свої поради батькам. «Учись разом з дитиною», «Плануй разом з дитиною сімейний відпочинок», «Вірте в унікальність своєї дитини» – ось меседжі наших директорів. Хотілося б запровадити проект на кшталт соціальної реклами, з людськими обличчями, який би вселяв віру один в одного. Щоб, наприклад, чекаючи на трамвайній зупинці, батьки могли прочитати це, а не дивитися, скажімо, на рекламу пива – зневіри в нас і так багато. До речі, можливо, Фінляндія досягнула високих результатів у освіті саме тому, що в суспільстві надзвичайно високий рівень довіри до вчителя, до того, що він робить. Українцям треба навчитися довіряти не лише собі, а й іншим, тоді інші довірятимуть нам.
Серед питань, які не варто обговорювати на батьківських зборах, – індивідуальні проблеми учнів, фінансові проблеми, конфліктні ситуації. Натомість варто зосереди­тися на питаннях організації навчання, успішності учнів у цілому й організації дозвілля. За результатами глибинних інтерв’ю ми виявили основні складові моделі ефективної організації батьківських зборів: нові форми комунікації, використання ілюстративного матеріалу, тематичні зустрічі, невимушена атмосфера, обговорення питань і спільне прий­няття рішення.

– Але ж індивідуальні форми роботи чи форми роботи з малими групами забиратимуть більше часу в освітян.

– Ми дійшли висновку, що потрібні й загальні, великі установчі збори, на яких презентуватиметься план роботи закладу на рік. Мають відбуватися й великі звітні збори – після року навчання, на яких мова йтиме також про літню роботу пришкільних таборів тощо. 
Але основний формат батьківських зборів має бути віч-на-­віч. До речі, керівники приватних шкіл інакше й не працюють. Кажуть, що в середньому на розмову вистачає 15 хвилин. Але, звісно, одна справа – коли це невеликий заклад, де освіту здобувають двісті дітей. А якщо там навчаються дві тисячі?.. 
Ми хочемо відійти від традиційних форматів батьківських зборів. Але прагнемо поширювати таку практику не примушуванням, а за допомогою позитивних прикладів; а ще продемонструвати: якщо ви ще цього не зробили – ви не в тренді, не сучасні. Звісно, можна залишити все, як є, проте чи прийдуть до вас люди?
Не забуваймо, що ми вступаємо в нову еру – еру нового Закону «Про освіту». Тож зміни є неминучими, зокрема – щодо кадрових питань. Відповідно до закону директором одного закладу середньої освіти можна бути двічі по шість років. І маємо розуміти, що треба бути швидшим і динамічнішим в управлінні, бо «законсервуватися» в одному закладі на десятки років більше не вдасться.

– Щодо такого терміну каденції і досі йдуть дискусії, як­от: а чи не захоче директор просто піти з освіти після її закінчення?

– Я переконана, що ні. До речі, це питання напряму пов’язане з темою самостійності роботи керівника закладу. Зауважу, що нині директори не дуже хочуть перебирати на себе повноваження сервісних центрів, як називають районні управління освіти. Коли вони чують, що фінансова самостійність включає в себе, наприклад, укладання договорів з Київенерго, а для цього треба провести тендер, то бажання бути фінансово самостійними стає вже не таким сильним. Тож сервісні центри з обслуговування закладів у системі освіти мають існувати.

ПОШТОВХ ДО РОЗВИТКУ

Ніхто не захоче втратити хорошого директора, особливо – управління освіти. За кордоном класного директора запрошують очолити менш потужний заклад, і він його піднімає. Так, можна запитати, чому ця людина має щось піднімати? Але якщо вона в себе навела лад і досягла чогось, їй стає нецікаво, вона припиняє розвиватися. У нових умовах знову починаєш розвиватися: ти або відчуваєш, що не вистачає знань і йдеш навчатися нового, або, відповідно до свого досвіду, змінюєш середовище і людей, даєш їм нове життя. Тому будь-який нормальний сервісний центр не втратить талановитого директора. До речі, він може керувати новим закладом не шість, а, скажімо, три роки. Гірше, коли ти пересидів у якійсь установі й не помічаєш реального стану справ. Людина в цьому невинувата – вона звикає і до роботи, і до людей. А будь-яка зміна завжди піде на користь особистого розвит­ку людини. Також треба зрозуміти, що все не може бути ідеальним. Навіть у нас при відборі директорів є випадки, коли обрані керівники пропрацювали одне півріччя, написали заяви на звільнення і пішли – зрозуміли, що це не їхнє. Вони молодці, що визнали це, не силували себе і не займали чуже місце. Вони гідно перемогли – гідно піднялися й пішли.
За часів СРСР було багато виробництв, зокрема досить потужні: завод Артема, «Арсенал» тощо. Тепер же, напевно, одним з найбільших виробництв є заклади освіти. А в кожне підприємство важливо давати «живу кров» – кадрову, тому зміни, спрямовані на це, є важливими.

– Якщо продовжити алегорію з підприємствами – кожне має випускати продукт певної якості. Вочевидь, одним із продуктів є знання учнів, а виміряти їх ми можемо за допомогою ЗНО. Чи потрібно використовувати результати ЗНО як інструмент управління?

– Я не люблю, коли про якість роботи педагогічного колективу роблять виснов­ки тільки за результатами ЗНО, – вважаю, що так діяти непрофесійно. Але коли я дискутую з батьками, вони кажуть: Олено Григорівно, ви мислите з точки зору фахівця, а для нас, батьків, ЗНО – показник. І я їх розумію, бо вони хочуть, щоб їхні діти вступили до хорошого вишу і потім мали щасливе життя.
Під час нещодавнього засідання колегії департаменту ми говорили про те, що результати ЗНО треба підвищувати. Так, у загальному заліку вони – хороші, Київ утримує перші позиції. Але ми порівняли себе з великими містами – «столицями» регіонів: утримуємо першість не всюди. Зауважу, що із часу запровадження ЗНО Київ був гуманітарним містом, наші випуск­ники мріють стати юристами, журналістами, політиками тощо. У точних науках ми програвали Харкову, були слабкішими з мови і літератури порівняно зі Львівщиною й Івано-Франківщиною, але в загальному підрахунку ми – найкращі.
Напевно, у нас залишилася від Радянського Союзу установка – бути першими. До речі, фіни, досвід яких ми вивчали минулого року, вважають, що питання не в першості, а в тому, наскільки розвивається їхнє виробництво завдяки праці випускників шкіл, який ВВП має країна і які заробітні плати ці випускники отримують через декілька років. 
Ми глибоко аналізуємо результати ЗНО. І наш інститут післядипломної освіти щорічно знає, з яких саме тем у випуск­ників шкіл найбільше прогалин у знаннях. І на курсовій підготовці учителів звертається увага на ті напрями, на ті теми, де треба «підтягнутися». Завдяки цьому ми, наприклад, суттєво поліпшили показники з біології. 
Але найкращим «моторчиком», що «підтягує» знання, є перспективність якоїсь дисципліни для випускників. Якщо людина відчуває, що в певних професіях може дуже розвинутися, що вони є перспективними, наприклад, фармацевтика, біотехнології, – то, відповідно, вона підтягує знан­ня із такого предмета. 
До речі, проаналізувавши результати ЗНО, ми виявили, що є заклади, які не виправдовують свою спеціалізацію. Дивини у цьому немає – колись їх називали красивими словами (гімназіями та ліцеями) не тому, що вони заслуговували на них, а через то, що треба було чимось привернути до себе громаду, – тож вирішили зробити це за допомогою назви. Але ця назва ставить вищі вимоги до педагогічних колективів, учителі отримують надбавку до зарплати, а результат часто, м’яко кажучи, є не найкращим. З одного боку – в таких закладів варто забрати цей статус. З іншого – за п’ять років усі типи закладів нам треба буде привести у відповідність до Закону «Про освіту». Нашим сусідам­полякам це вдалося, хоча у розмовах вони констатували, що було дуже важко «розвести» заклади за типами, статусами. Тож це – дуже складне завдання. Треба все робити поступово, виважено і помірковано.

– Яка робота з імплементації Закону «Про освіту» передбачена департаментом у 2018 році?

– Ми, звісно, продовжимо конкурсний відбір директорів. Робимо це вже три роки і постійно вдосконалюємо порядок прийому – тепер він закріплений рішенням Київради. Але останній конкурсний відбір показав, що він став гіршим після того, як ми не змогли вийти за рамки постанови. Адже наш перший конкурс був демократичнішим. Ми побачили, що коли від конкурсу відсторонилися управлінці – почали домовлятися між собою основні учасники журі – члени педколективів, у яких обирається директор, і члени батьківських комітетів. 
Безперечно, найбільший виклик – робота за новими стандартами. Нещодавно мене запитували: а чи готові вчителі? Кажу: я – вчитель, чому ви вирішили, що я можу бути не готовою жити вільно, по-­іншому? Коли я можу бути хазяйкою у класі? Коли мене не порівнюватимуть на паралелі з іншими вчителями, не казатимуть: подивіться, інші вже вивчили додавання з переходом через десяток, а ти ще вивчаєш у межах десяти? Можливо, я випереджу на інших темах, адже кожен учнівський колектив є особливим. А я вже матиму право на зміни в навчальному плані. Чи всі педагоги скористаються цим правом? Ні, будуть і ті, які чекатимуть чіткий календарний план чи користуватимуться старим. Але будуть і активні, творчі, котрі працюватимуть по-новому, з вогником у очах. Сподіваємося, саме на них рівнятиметься решта. 
Тож будь-яка зміна, як відомо, – це рушійна сила розвитку, а в освіті – усі зміни, спрямовані на розвиток особистості.

спілкувався Максим КОРОДЕНКО,

«Освіта України», №5 від 5 лютого 2018 року.