Головна  →  Діяльність  →  Аналітичні матеріали  →  Учителів багато, а вчити нікому

ІГОР ЛІКАРЧУК: УЧИТЕЛІВ БАГАТО, А ВЧИТИ НІКОМУ

      Цікавий і повчальний експеримент провів один із регіональних центрів оцінювання якості освіти спільно з департаментом освіти облдержадміністрації. Учителям було запропоновано скласти тести, укомплектовані завданнями, що використовувалися у 2008–2012 рр. для проведення зовнішнього незалежного оцінювання їхніх випускників. 

     Результати шокували не лише працівників регіонального центру оцінювання якості освіти, а й чиновників від освіти. Правильно виконали всі завдання, які були включені до тестів, лише 37 педагогів із 973, що взяли участь в експерименті. Жоден із представників педагогічної спільноти 14 сільських районів та міст цієї області не зміг правильно виконати всі завдання тесту. Менше ніж 25% завдань виконали 11 вчителів математики із 752 учасників експерименту, 33 викладачі англійської мови з 577, 26 із 410 вчителів фізики... Основна кількість педагогів змогла виконати лише 50–75% завдань. 

    Серед тих, хто складав тести, були і молоді, і досвідчені наставники. Усі вони (і не раз) пройшли державну атестацію, відзначені різними нагородами і званнями... Усі мають вищу педагогічну освіту (а то й дві) і не одне посвідчення про підвищення кваліфікації в обласних інститутах післядипломної педагогічної освіти. І, що найприкріше, — вони щодня "навчають" дітей... 

    Ми свідомо не називаємо області, де проводився експеримент. Бо, відверто кажучи, боїмося, що ця інформація спричинить соціальний вибух серед батьків і спровокує чергову хвилю зневаги до конкретних учителів. Тим більше що учасниками експерименту стали не окремі представники педагогічних колективів, а переважна більшість працюючих педагогів — у деяких районах від 70 до 100% учителів. А назва області особливого значення не має. Адже біда в тому, що гіпотетично подібні результати можемо отримати і в інших регіонах країни. Підстави для 
такого висновку дають результати зовнішнього незалежного оцінювання їхніх вихованців, про що йшлося в нашій статті "Час кричати SOS", опублікованій у DT.UA 22 серпня 
2014 р. 

Наведені факти дають підстави щонайменше для чотирьох висновків. 

  • Перший. В Україні неабиякими темпами відбуваються процеси професійної деформації вчителя. Її причини — соціальне, морально-етичне, професійне старіння педагогів. У результаті в педагогічних колективах уже сформувався чималий прошарок тих, хто не може і не хоче працювати інакше. Тобто процеси професійної деформації переростають у процеси професійної деградації. Погано, якщо таких, із дозволу сказати педагогів, у колективах 5–15%. 

А коли їх 80% і більше?! І байдуже, в сільському чи міському регіоні працюють такі педагоги. Важливим є інше: їм немає адекватної заміни. 

  • Другий. В Україні зруйновано систему підготовки кваліфікованих педагогічних кадрів. Після того як наші педінститути стали педуніверситетами і почали готувати за контрактом фахівців з економіки, права, менеджменту, торгівлі, політології, культури тощо, кафедри педагогіки, психології, фізіології, методик поступово виявилися другорядними в неписаних рейтингах важливості. А хто приходить до педуніверситетів здобувати вчительський фах? За даними бази vstyp.info, 2014 року в Уманському державному педагогічному університеті 26% абітурієнтів зараховано на спеціалізацію "Англійська мова" із середнім балом ЗНО із цього предмета в діапазоні від 140 до 149,5 бала; до Полтавського національного педуніверситету за спеціалізацією "Українська мова та література" — 15% абітурієнтів із результатами ЗНО з цього предмета в діапазоні від 140 до 150,5 бала; до Дрогобицького державного педагогічного університету — 11% і до Ніжинського державного університету — 21,4 із балом ЗНО з математики нижчим за 150. Звернімо увагу, що у всіх цих випадках ідеться про денну форму навчання. На заочній ситуація ще гірша. Туди випускники практично перестали вступати або ж приходять ті, в кого результат ЗНО ще гірший, ніж у їхніх колег з денних відділень. Тож виникає запитання — а де ж візьмуться грамотні вчителі української мови, вчителі математики з високим рівнем математичного мислення, вчителі англійської мови, які розуміють живу мову носія? Уже не кажемо про професійно-психологічну готовність до педагогічної діяльності, без чого майбутнього педагога не сформуєш. 

     На жаль, в Україні й досі збереглася радянська система, коли єдиною перепусткою до роботи в школі, дитячому садку чи ПТНЗ є диплом про вищу освіту. Цей шматочок пластику видається за рішенням Державної екзаменаційної комісії (ДЕК), що складається з тих самих професорів і доцентів, які цього "педагога" навчали. Тому й байдуже таким ДЕКам, чи просто "прослухав" студент курс лекцій з педагогіки, чи таки здобув необхідні знання; чи працював під час педагогічної практики, чи відбув її, купивши відповідну довідку; чи знає вищу математику, чи давно забув і таблицю множення... Для будь-якого педуніверситету, його ректора, вченої ради набагато важливіше інше — випустити зі своїх стін якомога швидше одних і набрати інших. І знову ж таки — набрати будь-кого, з будь-яким рівнем знань, аби виконати план державного замовлення, щоб отримати бюджетне фінансування. Жодної відповідальності за якість підготовки майбутнього вчителя, як, до речі, й інших фахівців, український університет не несе. Не передбачено такої відповідальності і новим Законом "Про вищу освіту". А тим часом у Росії (ст. 28 федерального закону "Об образовании в Российской Федерации") таку відповідальність передбачено. На етапі роботи над Законом України "Про вищу освіту" ми вносили відповідну пропозицію, зокрема й про матеріальну відповідальність університетів за неякісні освітні послуги, однак робоча група її не прийняла... 

    От і випускаємо з педуніверситетів бакалаврів, яких готуємо всього чотири роки (у колишньому СРСР учителя готували не менше ніж п'ять років), нікому не потрібних магістрів, яким додаємо ще один рік —начебто для написання наукової роботи, а на виході найчастіше —начебто наукова робота. А що від такої системи підготовки має школа чи дитячий дошкільний заклад? І яка їм різниця, якщо на роботу приходить молодий магістр-географ, котрий плутає Всесвіт із сонячною системою, або бакалавр-математик, котрий не може знайти спільний знаменник, розв'язуючи приклад із дробами... Тоді й виручають старші колеги. Добре, якщо вони знайшли в собі сили й мужність не потрапити до групи "професійно деформованих".

  • Третій. У загальноосвітніх навчальних закладах відсутня адекватна система атестації та оцінки педагогічних кадрів. Існуюча — не що інше, як безплідна бюрократична заорганізована процедура з відвертим корупційним присмаком. Підтвердженням цього є той факт, що атестацію УСПІШНО проходять практично ВСІ педагоги. Статистики тих, хто атестації не пройшов, в Україні НЕМАЄ. Як і оприлюднених списків таких горе-педагогів. Попри те, що дуже багато вчителів апріорі її пройти не повинні, бо давно забули і зміст предмета, який викладають, і елементарні засади психології та педагогіки. Натомість знають, як гарно оформити течки з документами, провести "відкриті" уроки, накрити стіл... 

    Можна бути улюбленцем дітей, блискуче знати й любити історію чи математику, мати серед випускників переможців олімпіад і гарні результати ЗНО... Головне інше — папірці. А таких під час атестації має бути ДУЖЕ БАГАТО. І обов'язково надрукованих на кольоровому принтері, в гарній течці, з фотографіями й відео. І неодмінно — "відкриті уроки" для начальства і колег. Дарма що більшість таких "відкритих уроків" це показуха, спектакль одного актора... 

    Через відсутність об'єктивної системи атестації та оцінювання роботи педагогів, успішність їхньої діяльності визначається за іншим — умінням учителя сподобатися шкільному й вищому начальству, псевдоавторитетом, здатністю "залізною" рукою навести порядок і т.д. і т.п. Чи не тому багато вчителів фактично не проводять уроки, а лише присутні на них. Але зарплату, нехай і мізерну, всі отримують однакову. 

  • Четвертий. Уже не перший рік освітянська спільнота і вчителі волають про необхідність істотно переглянути навчальні плани в загальноосвітніх навчальних закладах. І це не просто слова. У навчальному плані на 2014/2015 навчальний рік однієї із загальноосвітніх шкіл невеличкого районного центру в 10—11 класах інваріативною частиною передбачено вивчення 23 (!) і варіативною — 5 предметів. Крім того, що такий навчальний план серйозно загрожує фізичному й психічному здоров'ю учнів, він зумовлює необхідність додатково залучати до педагогічної діяльності велику кількість працівників. Як наслідок — співвідношення учнів і педагогічного персоналу в загальноосвітніх навчальних закладах в Україні істотно відрізняється від аналогічного показника в інших країнах світу. Приміром, у 2009 році в Англії налічувалося 13,7 учня на одного педагогічного працівника, в Польщі — 12,4, у США — 14,7. В Україні у 2009 році було 8,6 учня на одного шкільного вчителя. На початок 2013/2014 навчального року цей показник скоротився до 8 осіб (від 1990/1991 до початку 2013/2014 навчального року кількість учнів із 7 млн 132 тис. зменшилася до 4 млн 150 тис.), Але чи завжди поява нових предметів у навчальних планах супроводжується появою у школах педагогів із належним рівнем підготовки? На жаль, ні. Тож і маємо ситуацію, коли постійне збільшення кількості предметів, які вивчають у школі, веде до збільшення кількості вчителів із низьким рівнем фахової підготовки. Внаслідок таких, з дозволу сказати, "реформ" перенавантаження зазнають і учні, і без того нещедрий бюджет. Учителів багато, а вчити нікому. 

     На нашу думку, ситуація з кадровим забезпеченням загальноосвітньої школи настільки загрозлива, що, вдаючись до медичної термінології, лише терапевтичних засобів для її виправлення буде замало. Потрібна радикальна хірургія. Зарадити могло б запровадження ліцензування педагогічної діяльності. Тобто кожен, хто має вищу педагогічну освіту і бажає працювати в будь-якому навчальному закладі, повинен отримати ліцензію. Ліцензію мають видавати незалежні атестаційні комісії, без будь-якої участі в них чиновництва чи керівників навчальних закладів. Отримання ліцензії має супроводжуватися складанням фахових іспитів і випробувальними тренінгами, які б дали підстави для об'єктивного оцінювання придатності тієї чи іншої особи до педагогічної діяльності, наявності в неї необхідних знань, умінь і навичок. Отримання ліцензії має бути обов'язковою умовою як для випускників вищих навчальних закладів, котрі не мають стажу педагогічної роботи, так і для тих, хто працює вже не перший рік. Для останніх необхідно запровадити практику підтвердження ліцензії кожні чотири-п'ять років, скасувавши нинішню атестацію. Якщо ліцензію не підтвердив, про продовження педагогічної діяльності не може бути й мови, незважаючи на будь-які заслуги, звання, нагороди тощо. 

     Чи можна вибудувати таку систему в Україні? Звісно, можна. Подібні системи успішно працюють в багатьох країнах світу. Було б лише бажання і політична воля. 

P.S. До питання про політичну волю і бажання. Експеримент із складання тестів ЗНО педагогами-практиками був проведений у жовтні 2013 року. За час, що минув, у регіоні не відбулося ні суттєвих кадрових змін, не прийнято відповідних управлінських рішень. Педагоги продовжують... сіяти розумне, добре і вічне.

За матеріалами «Дзеркало тижня. Україна» №34

 

 

Версiя для друку


 

 

 


ГРОМАДСЬКИЙ БЮДЖЕТ

Єдиний державний реєстр декларацій осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого смоврядування

Єдиний державний реєстр осіб, які вчинили корупційні правопорушення

Антикорупційний телефон КМДА:
(096) 588-11-88